ТӸКӸЛӒЛТШӸ Г.
ТӸКӸЛӒЛТШӸ (пӱкшемӓлтшӹ) ЙӸЛМӒН Г.
разг. (букв. с запертым (с запинающимся) языком).
1. Заика; человек, страдающий заиканием.
    Цеверок агыл дӓ, пӱкшемӓлтшӹ йӹлмӓн ӹрвезӹм… пӓшӓшкӹ шагалтат: кӹтӧзӹм ӹштӓт. Н. Ильяков. Давид Сасунский. Неприлично, поэтому парня-заику… принимают на работу: назначают пастухом.
2. Человек, который запинается, говорит негладко, останавливаясь, испытывая затруднение в выборе слов, в произношении.
    – Чумблатлан вуйым пуэм, – шӹжгӓн, тӹкӹлӓлтшӹ йӹлмӓн Тӱкӓн Шур шамаквлӓм лач силомок кӧргӹжӹ гӹц шӹкедӹл лыктеш. В. Петухов. Пӹсӹ пикш, тангыла янгеж. – За Чумблата голову отдам, – тусклым голосом, запинаясь (букв. с запинающимся языком), Тюкан Шур будто через силу выталкивает из себя слова.